II. Розв'язання екологічної, паливно-енергетичної та сировинної проблем з погляду речового змісту суспільного способу виробництва передбачає:

1)швидкий розвиток і використання основних видів відновлюваної енергії: сонячної, енергії вітру, океану та гідроенергії річок;

2)       структурні зміни у використанні існуючих невіднов­люваних  видів енергії, а саме: зростання частки вугілля в енергобалансі й зменшення - газу та нафти, оскільки запасів цих корисних копалин на планеті менше, а їх цінність для хімічної промисловості наба­гато більша;

3)       створення екологічно чистої вугільної енергетики, яка б працювала без викидів шкідливих газів. Все це ви­магає більших видатків держав на природоохоронні цілі. За оцінками міжнародних експертів, на такі цілі необхідно щороку виділяти до 4% ВНП. Але якщо
США та ФРН на ці заходи витрачали 3,2% національ­ного доходу, Японія - 17 %, то в колишньому СРСР - 2%, в Україні - менше 1%. Значно скоротилися такі витрати в останні роки в Україні. Країни колишнього СРСР ще не мають екологічно чистої вугільної енер­гетики, а у США вона вже створена. Тому частка вугілля в енергобалансі США зростає, а нафти і газу - скорочується;

4)       розробка усіма країнами конкретних заходів дотри­мання екологічних стандартів, тобто стандартів чис­тоти повітря, водних басейнів, раціонального спожи­вання енергії, підвищення ефективності своїх енерге­тичних систем;

5)       вивчення запасів усіх ресурсів з використанням най­новіших досягнень НТР. Нині розвіданий відносно неглибокий шар земної кори - до 5 км. Тому важливо відкрити нові ресурси на більшій глибині Землі, а та­кож на дні Світового океану:

6)       інтенсивний розвиток власних сировинних госпо­дарств, зокрема  переробних  галузей сировини  у країнах, що розвиваються. Для розв'язання проблеми голоду у цих країнах слід розширювати посівні площі, запроваджувати передову агротехніку, високопродук­тивне тваринництво, високоврожайні культури, вико­ристовувати ефективні добрива та засоби захисту рос­лин тощо;

7)       пошук ефективних важелів управління процесом зро­стання народонаселення для його стабілізації на рівні 10 млрд. осіб на початку XXI ст.;

8)       припинення вирубування лісів, особливо тропічних, забезпечення раціонального лісокористування, за якого кількість посаджених дерев значно перевищува­ла б кількість вирубаних;

9)       формування у людей екологічного світогляду, Що да­ло б змогу розглядати усі економічні, політичні, юри­дичні, соціальні, ідеологічні, національні, кадрові пи­тання у межах окремих країн і на міжнаціональному рівні, насамперед з погляду розв'язання екологічної
проблеми, впроваджувати на всіх ріннях принципи пріоритету екологічних проблем;

10)     комплексна розробка законодавства про охорону довкілля, зокрема законодавчі норми про відходи. Так, у Франції та інших країнах уряд зобов'язаний надавати технічну і      фінансову допомогу підприємствам та організаціям для переробки відходів, вилучення з них цінних компонентів, про­ведення науково-дослідних робіт у цій сфері, поши­рювати передовий досвід тощо. З цією метою держа­ва використовує податкові пільги, надає субсидії, знижує тарифи на перевезення вторинної сировини тощо. В Україні у 90-ті роки різко знизилося впрова­дження мало- і безвідходних технологій, зростає кількість техногенних катастроф,  послаблюється екологічний контроль, прискорю ється накопичення відходів, мають місце інші негативні явища;

11)     збільшення екологічних інвестицій. В Австрії, нап­риклад, вони становлять понад 15% усіх капіталовк­ладень. В Україні на охорону довкілля в 1995 р. було освоєно вдвічі менше капіталовкладень, ніж у 1990 р.

III. Основні шляхи розв'язання паливно-енергетичної та сировинної проблеми з погляду суспільної форми (відносин власності) передбачають:

1)                встановлення національної народної власності на всі природні ресурси. Це захистить їх від хижацького ви­користання у країнах колишнього СРСР і певною мірою послабить процес пограбування розвинутими державами, насамперед ТНК, паливно-енергетичних та сировинних ресурсів країн, що розвиваються;

2)                істотна зміна механізму ціноутворення на природні ресурси. Ціни на них у слаборозвинутих країнах, по суті, диктують гігантські ТНК, які зосередили у своїх
руках контроль за природними багатствами. За дани­ми   експертів   ЮНКТАД   (Конференція   ООН   з торгівлі і розвитку), від трьох до шести компаній кон­тролюють від 80 до 85% ринку міді, від 90 до 95% рин­ку залізної руди, 80% ринку бавовни, пшениці, куку­рудзи, какао, кави та грейпфрутів, від 70 до 75% рин­ку бананів, 60% ринку цукру. ТНК за допомогою політики „поділяй і володарюй" домагаються неузгод­женості між країнами - експортерами природних ресурсів;

3)       протиставлення об'єднаній силі розвинутих країн стратегії об'єднання дій країн-екснортерів палив­но-енергетичних та сировинних ресурсів. Ця стра­тегія має стосуватися як обсягу видобування усіх видів ресурсів, так і квот їх продажу на зовнішніх ринках;

4)       списання боргів слаборозвинутих країн, сума яких пе­ревищила 2,5 трлн. дол. Для сплати лише відсотків за ними не вистачає коштів, отриманих за експорт сиро­винних ресурсів. Загалом у 90-х роках XX ст., задани­ми ООН, слаборозвинуті країни втрачали понад 500 млрд. дол. щорічно (через дискримінації на різних ви­лах ринків), що у 10 разів перевищувало обсяг отри­муваної допомоги;

5)    адикальна реформа відносин з МВФ і ТНК. Особли­во це стосується умов надання „допомоги" цим кра­їнам, яка здійснюється в разі виконання ними прак­тичних рекомендацій при  проведенні внутрішньої соціально-економічної політики;

6)    іквідація тягаря   гонки озброєнь, що лягає на ці країни. У країнах „третього світу" проживає майже 80% населення планети, а їхня частка у світовому ви­робництві - менша 20% . Водночас військові витрати цих країн досягають чверті витрат країн світу. На
найбідніші країни (де ВНП на душу населення - мен­ше 440 дол.), які виробляють лише 5% товарів та по­слуг у світі, припадає до 7% світових витрат на озб­роєння. Країни, що розвиваються, витрачають майже 6% па озброєння порівняно з 1% на охорону здоров'я;

7)    необхідність нарощування випуску готової продукції, оскільки розвинуті країни і ТНК   намагаються здійснювати лише первинну обробку мінеральної си­ровини. Це дало б змогу навіть за нинішньої кон'юнк­тури цін на світовому ринку значно збільшити доходи від експорту;

8)    розвинуті капіталістичні країни, які десятиліттями
грабували    природні    ресурси   слаборозвинутих
країн, внаслідок чого загострилися проблеми голо­
ду, енергетичної, сировинної криз, повинні виділи­
ти значні фінансові, людські та технічні ресурси
для розвідування, розробки природних ресурсів, їх переробки, транспортування, розподілу за справед­ливими (трансформованими) цінами з метою знач­ного збільшення валютних доходів, встановлення економічного суверенітету над своїми ресурсами. За рахунок цих коштів слід інтенсивно розвивати сільське господарство, долати нераціональну моно­культуру;

9)    здійснення прогресивних аграрних перетворень на селі, ліквідація неоколоніальних аграрних відно­син (розвиток експортних галузей сировини за ра­хунок штучного обмеження сільськогосподарсько­го виробництва; монополізація поставок сільсько­
господарської   техніки   та   реалізації   продукції сільського господарства; використання поставок продовольства з метою економічного і політично­го тиску тощо);

10)     усі держави, незалежно від їх соціальної системи, по­винні взяти на себе головну відповідальність за збе­реження природи і за допомогою адміністративно-економічних важелів стимулювати виробництво ав­томобілів, техніки, електростанцій тощо, які 6 не забруднювали навколишнє середовище, забезпечували економію всіх паливно-енергетичних сировинних ресурсів, сприяти розширенню лісових насаджень, зменшенню відходів тощо;

11) активізація діяльності різних громадських органі­зацій, політичних партій, спрямованої    на розв'язання глобальних проблем, створення но­вих організацій, головним завданням яких було б збереження життя на Землі, забезпечення адек­ватних з погляду сутності людини умов існування на планеті;

12) використання комплексу економічних важелів уп­равління якістю навколишнього середовища, у тому числі субсидій і дотацій за виготовлення екологічно чистої продукції, на виконання державних еко­логічних проектів; екологічних платежів за всі види забруднення довкілля; виплат за збереження і поліпшення екологічних результатів; пільгового кре­дитування, оподаткування й ціноутворення; еко­логічного страхування та ін. У країнах ОЕСР вико­ристовують, зокрема, понад 150 різних економічних важелів у цій сфері, у тому числі більш як 80 видів штрафів, понад 40 різних субсидій.